Замітки однієї особистості

блін, задовбало мене все. всі ці люди, оточуючі, політика, тупорила попса, весь цей світ. Чому я не маленький принц??????? чому в мене нема своєї планети???????

здається що найкраще для мене це самотність. одна, лише одна - блаженство. десь де нема нічого,, людей, галасу, міста, нічого.

знаєте, м. стельмах працював в одній газеті, згодом поклав на стіл заяву, в якій написано: прошу звільнити мене, бо мені набридло. кому мені покласти мою заяву: прошу звільнити мене від людства, бо мені набридло.....кому?????

задовбали мене люди. вони як і тупі інфи, створені чиєюсь невмілою рукою наосліп, нашвидкоруч, абияк. в них кожна розмова починається з закарбованих в розумі як справи, і таж закарбована відповідь нормально. і ніто не бачить що в тебе очі мертві, що душа розривається, що тобі погано. ніхто. ніхто ж не загляне в очі і не запитає а чесно????? нікому ж не цікаво, своїх проблем хватає, навіщо ж ще й чужі. правильно? правильно.

ніхто  ж не запитає що сьогдні снилось, чому посмішка фальшива, а навіщо? відповідь ж  перевищить звичайне нормально. а нікому ж не треба чужих думок, з своїми розібратись не можна. правильно? правильно.

Мабуть міські вихлопи та гази вбивають людську душу. Бо чому в містах живуть одні ніби роботи, чому одна й та ж сіра маса перед очима? Монотонна. буденна, однакова, в якій неможливо, просто нереально, когось розрізнити, бо всі однакові, з тими ж діями, думками, відчуттями, якщо вони здатні щось відчувати. Чому вони всі однакові? А як хтось навпаки не такий, то вже він не такий як треба, А як треба? невже треба бути таким же  сірим, буденним, бездушним роботом?....

Так, той сірий натовп не любить інших, НЕ сірих, Не таких як вони.

Чомусь як сотня однакових, то це нормально, а як один від тої сотні відрізняється, то вже зразу не такий, дивакуватий, божевільний.

 І да як гарно звучить. Божевільний. От російською сумашедший, тобто с ума сшедший, а українською: Боже, Вільний!!! Вільний від того болота, від тих пустих тіл, він може звернутись до Бого, на весь світ прокричати, прошепотіти, та й все одно почують: ВІЛЬНИЙ   

ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.

Якось з дитинства у свідомості закарбувалась думка, що Новий Рік - це казка, що в цей день збуваються мрії і дива. І щоразу, з першими днями зими, починаю чекати свята, дива, Діда Мороза. І вабить навіть більше очікування свята, ніж власне воно саме. Адже все повториться: новорічна ніч,келих шампанського, дванадцять ударів, "Блакитні Вогники" по ТВ. І очікування дива зникає з останніми хвилинами новорічної ночі.

Але зараз - святкова передноворічна ейфорія. Зараз наївно і наполегливо очікую дива від новорічної ночі, чогось назвичайного, неймовірного, хоча знаю, що все буде як торік. Але все ж нестерпно чекаю першого снігу, першого снігопаду. Але природа, до речі, неприродньо змвінює графік його випадання. І стоїть на телефоні "Свято наближається...", і хочеться скоріше прикрашати ялинку, купувати подарунки...

І хочеться зими, справжньої, з хуртелицями, з морозами, зі снігопадами... Але знову ж повторюсь, природа мабуть теж перестала вірити в новорічну казку. І буде знов Новий Рік з дощем, з мокрим асфальтом та +3.

Але це буде потім, а зараз оптимістично напіваю: свято наближається, свято наближається, свято наближається...

Ніхто не задумується, як плаче ночами та, що йде по світу сміючись...

А й правда, вона завжди весела, з нею завжди весело. От ми йдем, і я надриваюсь від сміху, і вона знову веселить мене. Задавалось, така сонячна людена, завжди несе радість і сміх.

А вконтакті статус: "Тільки б не розплакатись, не зірватись, посміхатися, тільки посміхатися".

Їй погано, їй боляче. . А вона все так і іде по світу, посміхаючись, несе світло і радість. І кожна посмішка йде скрізь непролиті сльози. А в душі нема сміху, в душі ніч і біль. А вона все йде вперед і дарує радість, і дарує світло, і дарує сміх... 

Мрії...

Вони надають людині жаги до життя, жаги щось робити, чогось досягати... Мрії керують нашим життям, вони ведуть нас вперед, до цілі, до мети.  У кожного є мрія, найзаповітніша, найжаданіша. Для когось це просто банальне бажання, типу з'їсти тонну улюблених цукерок, чи плюнути з Ейфелевої вежі, для когось - справа життя.

Я мрію подорожувати. Я хочу побачити світ, хочу побачити Україну.

Я хочу в Карпати, дуже сильно. Не на дорогий гірськолижний курорт з пятизірковим готелем, а в гори, високо в гори, в забуте Богом і людьми місце. Де в повітрі відчувається таємничість та неперевершеність гір, де неповторні відтінки та колорити. Карпати в мене чомусь щоразу ассоціюються з "Тінями Забутих Предків" Коцюбинського та з піснею Океану Ельзи "Все буде добре".

Я хочу в Венецію, хочу попасти туди, доки вона зовсім не потонула. Хочу просто відчути душу цього містя, його суть. Численні мости, довгі канали, "водяні" вулиці, гондоли, та таємниці Італії...

Хочу до української "Венеції", в невеличке містечко Вилкове, що на південному заході України. Там теж численні канали, усюди вода та старі українські човни.

Хочу до Львова. Мабуть найбільше. Мабуть всі творці сучасної літератури зі Львова. Бо, мабуть, кожен описує горде місто могутнього Лева. З затишними кав'ярнями, з вузькими вулицями...

Дощ… Дощ в місті. На обличчя падають важкі засмоговані каплі.  Вони з гулом  відбиваються від машин, асфальту і глухою луною дзвенять у вухах. Темне, забруднене сірими хмарами, небо. Вдихаю на повні груди запах примоченого пилу і мокрого асфальту. Холодні пориви вітру відносять кудись у безвість мою свідомість і думки заполоняє лише монотонний гул шосе. Ніч, темна, холодна, пуста. Напівзабуті, напівмертві вулиці, з темними коробками високоповерхівок, які оживляють тільки рідкі ліхтарі, понуро опустивші свої напівзасліплені голови до мокрих тротуарів. Вони виглядають перехожих, вони чекають на них… Романтика великого міста… Люблю, коли можу відчути її всією своєю досить таки нікчемною сутністю, коли можу її почути, доторкнутися до неї, відчути її запах та смак.

Дощ робить з тебе лише маленьку запчастину великого механізму, механізму сучасного світу, механізму цивілізації ХІІ віку. Відчуваєш, що ти лише людина, маленька істота, яка є лише складовою чогось більшого, чогось значнішого…

     З’явились люди. Заснули ліхтарі. Запрацював механізм мегаполісу Повертає свідомість дратуючий скрегіт шин по мокрому асфальті. ДТП. Багато людей, галасу і шуму. Проблеми великого міста… І пішла в небуття романтика дощової ночі, кудись в невідомі місця, пішла красти реальність і зводити з розуму інших. Але вона повернеться… я вірю… я знаю… я буду чекати… вона знову прийде з холодним дощем і мертвою ніччю, знову ввірветься в мою сутність і нахабно заволодіє мною, прийде і почне відати мені таємниці великого міста…       

Невже я така слаба?...

Тільки-но світ заполонить яка небудь чергова фігня, як я у же одна з тих навіжених. Ні, звичайно, я не бігаю за акторами чи співаками, не пишу листи та зізнання в коханні, не обклеюю плакатами стіни квартини,не мрію про них, про зустріч, але все одно..

От знову, тільки-но народ почав масово фанатаіти від "Сумерек", так і я вже третій раз перечитую книги та переглядаю фільм. А толку? Краще б Шевченка перечитала, більше користі було б.

От якось переглядала чергові "сумрачні" фото, й думаю, що ж тут такого цікавого, що захоплює? Чому люди здвинулися на цій  дивакуватій казці? В книжці не спостерігається високих стилістичних зображень, фільм хоч і непоганий, але не геніальний...

 Ну перше, це мабуть кохання. Напевно захоплює сюжетик: він - ідеальний монстр, вона, звичайна та непримітна, закохалася в нього. А він замість того, щоб намазати її вершками і випити її кров, закохується неї. Ну, мабуть, це  вражає... Ах да, ще плюс любов кудлатого перевертня.

А щодо фільку, так велику роль зіграв підбір акторів. Для жовтоокої сімейки любителів крові дуже гарно, на мою думку, підібрано акторів. Білі лиця, чорні брови, жовті очі. Да й Патіссону окремий респект.

І ще, (надійшло як прозріння), чого всі фанатіють від того жовтоокого чудика з crazy зачіскою? Тисячі, навіть мільйони здатні бігати за ним( добре, шо я в цей список не входжу, значить ще не все втрачено) з криками : "ВКУСИ МЕНЕ". Повна бредятина.

Кому я не заздрю, так це бідному Робу. З його обличчям вже навіть білизну почали випускати. Я б на його місці ( не приведи Боже) випила б коктейль з ртуті, оцту та бензину для храбрості, і пішла б вішатись.

Невже це так круто уявляти себе дівчиною казкового героя? Типу там: "Вау, мій хлопець -  вбивця і якщо захоче може знищити півсвіту", чи "Як класно! мій хлопець хоче мене з"їсти, а я лізу до нього цілуватись",  чи " мій хлопець може назвати мене мавпою і виперти на найвище дерево", ще й додати: " Ой, я забула сказати, щщо його не існує, він з казки, яка заморочила мені голову."   

Бідні дівчата, чесне слово. Краще б робили щасливішими живих хлопців. Було б краще і тим, і іншим.

Да-м. Якщо я коли-небудь, в своєму житті буду писати книгу, що мало ймовірно, то вона не буде задурманювати голову всьому світу, її будуть читати лише обрані. Але хто буде таким, то знайде в ній себе, свою душу. От так. 

Ну піду напевно залізу на "сумрачний" сайт. Мо там шо новеньке з'вилось)))))))))))             

Один підручник подає таке визначення танцю: "Художньо організований жест".

Так може сказати мабуть той, хто не разу не бачив танцюючої пари.

Танець - це життя. Це почуття і емоції. Зокрема це розповідь тілом. Розповідь про кохання та ненависть, про щастя та розпач, про зустріч та розтавання. Не треба слів, щоб зрозуміти про що двоє танцюють. Рухи та емоції показують значно більше, значно більше, ніж ми чуємо, значно більше чим звикли розуміти. 

Танець - це мова тіла, мова душі.      

Значно влучніше хтось сказав, що танець - це вірш, кожен рух якого є словом. 

Холод, блін. Зараз би велику чашку какао, плитку молочного шоколаду, пухнастий плед. І через велике звукоізольване вікно дивитись на той холод. На сірі вулиці з задубшими людьми, на похмуру осінь, на п'яти якій вже наступає зима. Добре, шо хоч нікуди не треба йти. 

А в дома тепло. Вдома чашка чаю (какао нема). Вдома молочний шоколод. Вдома тепло і затишно... Вдома спокій і тиша...